|
|
МУЗИКА РАДОСТІ Й СОНЯЧНОГО СВІТЛА
1 листопада, субота
Поширити у Facebook
«Король вальсів: Йоганн Штраус» – так називався концерт Національного камерного ансамблю «Київські солісти» під орудою Сергія Голубничого у столичному Будинку архітектора, організований агенцією «UKR Artists» на вшанування 200-річчя від дня народження геніального віденського композитора.
«Завжди хочеться краси у житті, а у важкі часи – ще більше», – прочитала я на Facebook-сторінці «Київських солістів», і одразу пригадалося безсмертне: «…хочеться чуда…». Дуже вже суголосним рядкам неперевершеної Ліни Костенко є наше драматичне осіннє сьогодення, з його безкінечними тривогами, коли «
Дні облітають, як чорні пелюстки», і «Розпач накручує чорні спіралі»… І всім ніби зовсім не до «золотих пасторалей», а дива все ж хочеться! Дуже! Саме тому такий ажіотаж викликала звістка про «Штраус-концерт»!
Величезний натовп охочих долучитися до прекрасної музики Йоганна Штрауса брав двері Будинку архітектора мало не штурмом. Поступово це людське море «перетекло» до глядацької зали й заполонило «всі шпаринки», зустрівши появу на сцені ведучої палкими оплесками. Але… замість концерту було оголошено про повітряну тривогу (і знову алюзія до цитованого вірша. Тільки замість вороння, «чорним букетом… струнка далина» піднесла зграю шахедів). Тож публіка з розумінням попростувала до укриття. На щастя, через півгодини пролунав «відбій», і залою заволоділа магія Штраусових мелодій.
Приблизно в ті самі дні (а точніше 17 жовтня) 200 років тому в передмісті Відня в родині знаного композитора й улюбленця місцевих меломанів Йоганна Штрауса народився хлопчик, якого, за сімейною традицією, також нарекли Йоганном. Поцілований Богом, усупереч батьковому бажанню зробити з нього рахівника й комерсанта, Йоганн молодший уперто йшов до своєї мети – Музики. Й переміг! І відібрав у батька титул Короля вальсів (написав їх 168!) Став відомим і улюбленим не лише віденцями: гастролював зі своїм оркестром усією Європі і навіть в далекій Америці. А ще він творив польки, мазурки, кадрилі, галопи, марші (загалом майже 500), що поступово стали жити власним життям і нині слугують музичними пам’ятками Великому майстру Легкої Музики.
Як завжди, у концертній програмі сусідили «шляґери» й менш відомі твори. Були й свої «родзинки», й маленькі (для мене) відкриття. Так, я дізналася, що «хрестоматійна» полька, відома як «Трік-трак» (в оригіналі – «Tritsch-Tratsch-Polka», написана в 1858 році), – насправді вимовляється як «Трітш-Тратш», і в перекладі означає «плітки», що їх так полюбляли віденці часів Штрауса. (Утім, не лише тоді, і не лише віденці: дуже дотепний Квартет пліткарок є в опереті львівського композитора Володимира Балтаровича «Подружжя в двох мешканнях», 1934). Так, добре відомий твір, (що раніше сприймався, як змалювання веселої метушні) набув нових, несподівано конкретних барв: полька ніби відтворює скоромовні пересуди досужих кумась та їхніх франтуватих супутників завдяки «перегукам» високих і низьких струнних та передає загальну «розмовну» атмосферу. Посмішки музикантів свідчили, що вони отримують неабияке задоволення від власної гри, тому й звучала полька легко, граційно, немов пурхання метеликів. А що стосується публіки – то вже з перших нот її ентузіазму й захопленню не було меж.
Свідчення тому – бурхливі овації, якими слухачі відгукувалися на кожен твір, та раз-по-раз вигуки «браво!»
Зрима «картина» вишуканого Віденського балу постала у вальсі «Віденська кров» («Wiener Blut», 1873 р.), присвяченому рідному місту – це ніби розгорнута «поема», де пливуть дами в бальних сукнях, підтримуючи шлейфи; їх круать кавалери в бездоганних смокінгах, і кожен новий епізод немов «переключає» на інші танцювальні «па».
«Персидський марш» («Persischer-Marsch», написаний у 1864 році до 20-річчя творчої діяльності композитора) віддзеркалює загальне захоплення Європи так званим «орієнталізмом», тобто Сходом з його особливими костюмами, інструментами, звичаями. Але цей марш Штрауса насправді зовсім і не «марш» у звичному розумінні (тобто музика, призначена для синхронного руху військових). Це – швидше карнавальна хода з пританцьовуванням (що дуже влучно демонстрував диригент), де регістрові зрушення й сполучення тембрів струнних відтворюють звучання екзотичних інструментів, а вибагливо-«зламані» ритмо-інтонації нагадують мелодії далекого й загадкового Сходу. Цікаво, що за цей марш персидський шах Насер ад Дін нагородив композитора «Орденом Сонця». «Київські солісти» виконали Марш на піднесенні, яскраво і рельєфно, але відчувалася певна доля іронії…
Наступним у програмі був знаменитий вальс «Казки Віденського лісу» («Geschichten aus dem Wienerwald», 1868; виявляється, в дослівному перекладі – історії!), що надихав письменників (однойменна драма Едена фон Горвата) і кінематографістів (однойменні ігрові та анімаційні фільми, вальс також звучить у ряді інших художніх фільмах).
На музику Вальсу створив хореографічну мініатюру знаменитий Джордж Баланчин. Це – своєрідна замальовка з життя віденського передмістя, про що нагадують мелодії «народного» вальсу-лендлера. Цей, мабуть один із найчастіше виконуваних вальсів Штрауса, існує в безлічі перекладень для різних складів і солістів (зокрема, його виконували славетні співачки Белла Руденко й Євгенія Мірошниченко, до речі, з українським текстом!). У нашому концерті було представлено версію для скрипки з камерним оркестром (соліст – Дмитро Філатов – запрошений концертмейстер ансамблю – з вокальних партій створив власні каденції). І звук його скрипки був таким «співочим» і повним, що насправді хотілося йому підспівувати.
Даниною Й. Штраусу – майстру оперети (його перу належить їх аж 15!) стало виконання Увертюри до найзнаменитішої з них – «Летючої миші» («Die Fledermaus», 1874). Композитор створив її за 42 дні! З нагоди 25-річчя оперети його вмовили продиригувати Увертюрою, і це мало для Штрауса трагічні наслідки: він сильно розгарячився (бо ж диригування потребує неабиякої енергії), а дорогою додому застудився, й через кілька днів помер від пневмонії.
Оперета набула воістину всесвітньої популярності, виставлялася майже в усіх країнах Європи, в Америці, Австралії та Індії! Звісно, «Летюча миша є і в репертуарі українських театрів. (До речі, існує український відповідник назви – «Кажан», але він звучить не дуже поетично. Якось це слово не пасує до іскрометного сюжету, значно ніжнішим, на мій погляд, є його західноукраїнський відповідник «Лилик»: саме з цією назвою оперета виставлялась у Львові).
За перших же звуків Увертюри в нашому концерті публіка трошки розслабилася й просто купалася в звуках знайомих чарівних мелодій. Мушу підкреслити, що це було справжнє єднання сцени й залу, коли невідомо, хто кого більше надихав!
Кульмінацією концерту (тобто його віртуозною «вершиною») стала мабуть найзнаменитіша у світі «Піцикато-полька» («Pizzicato-Polka», 1869) авторства Йоганна та його брата Йозефа Штраусів (і це теж стало для мене відкриттям!) «Немов янгол пробіг навшпиньках», – прочитала я влучне порівняння на просторах інтернету, й це було саме таке враження від нинішньої інтерпретації
Ще одним відкриттям для мене став Романс № 2 соль-мінор Йоганна Штрауса для віолончелі (соліст Сергій Вакуленко) з оркестром – такий ніжний і наспівний, з відчутно циганськими інтонаціями, з делікатним акомпанементом оркестру, що вигідно відтіняв соліста. Зауважу, що всі ці «відкриття» я зробила завдяки фаховим і надзвичайно цікавим коментарям ведучої концерту, відомої музикознавиці й радіоведучої Світлани Галась, за що їй окрема дяка.
Я, каюсь, раніше ніколи не заглиблювалася в родинні перипетії Штраусів, тому й пропустила, що автором знаменитого «Марш Радецького» («Radetzky-Marsch») насправді є Йоганн Штраус-батько. І це чи не єдиний його твір, що витримав випробування часом, і з роками лише збільшує популярність. Написаний він був у 1848 році як привітання на честь переможного повернення австрійської армії під керівництвом фельдмаршала Й. Радецького (після його придушення італійського повстання). Уперше виконаний на Віденському плацу, марш виклика таке захоплення у військових, що вони притопували й плескали в такт музиці. Відтоді такий «супровід» музики став традиційним, де б марш не виконувався. Так було і цього разу, тому що розігріта публіка вже не могла стримати емоцій.
Увінчав концертну програму знаменитий вальс «На прекрасному блакитному Дунаї» («An der schönen blauen Donau»), написаний 1866 р. для віденського чоловічого хорового товариства. Через слабкий текст публіка тоді вальс не сприйняла, справжньої популярності вальс набув лише після виконання наступного року на Всесвітній виставці в Парижі. Невдовзі він став неофіційним гімном Австрії та її столиці – улюбленого Відня. Ноти його було видано тиражем у мільйон (!) примірників. У виконанні «Київських солістів» вальс викликав справжню бурю захоплення. «Біс!» вимогливо скандувала публіка, і музиканти не змогли відмовити…
Було повторено Польку-pizzicato, і це перетворилося на справжню інтерактивну гру із залом: диригент «запрошував» слухачів до оплесків і показував нюансування (тихіше-голосніше), і це був справжній театр, творений тут і зараз, тож оваціям не було кінця!
Один із вальсів Йоганна Штрауса-сина називається «Man lebt nur einmal». – «Живемо лиш раз!», інший – «Lebenswecker» – «Той, що пробуджує життя». А ще нагадаю про той «Орден Сонця»! Усе це повною мірою стосується всієї його музики, що несе радість і сонячне світло. Тож дякуємо ЗСУ, організаторам та оркестру за неповторну атмосферу, за чудові емоції (наголошу, що з-поміж слухачів практично не було музикантів!), за можливість насолодитися безсмертними мелодіями Йоганна Штрауса!
Автор: Ірина Сікорська
Фото: Євген Сосновський
Колективи: Національний камерний ансамбль "Київські солісти"
Диригенти: Сергій Голубничий
Концертна організація: UKR Artists
Концертний зал: Концертний зал Будинку архітектора
|